Шийківка

В народі говорять: «У людини все повинно бути прекрасним – і одяг, і обличчя, і думки». Чому згадала саме ці слова, розмовляючи з С.Ю. Бровко? Бо вони повністю характеризують Софію Юхимівну і додати щось важко.

Поруч зі мною сидить невисока, симпатична жінка похилого віку. Говорю саме похилого, бо дивлячись на неї, навіть не підозрюємо, що Софія Юхимівна пенсіонерка, і вже не перший рік, а шостий. Але працює вона і по сьогоднішній день.

С.Ю. Бровко трудиться дояркою в колгоспі «50-річчя Жовтня» з 1955 року. А розпочався її трудова біографія відразу після сьомого класу. Тоді прийшла війна. Ось як згадує той час Софія Юхимівна: «Важко знайти слова, які б відповідали тій дійсності. Ми тільки-но здали екзамени за сьомий клас, у моїх однокласників був задум – добре відпочити влітку, сходити в туристичний похід. Але війна зламала усі плани, все навколо почорнішало від горя. І хоч у нас не було ще фашистів, всі думки односельців були там, на фронті. Старший брат тоді служив у Червоній Армії, звідти ж потрапив на війну. Згодом, разом з іншими чоловіками, пішов на фронт і тато. Ми з мамою залишилися удвох».

Слід також сказати, що на той час залишилася Софія з матір’ю без даху над головою. Бо жили вони в колишній куркульській хаті, яка дісталась їм після розкуркулення. А у війну повернувся до відібраного подвір’я колишній господар. В результаті дві жінки залишилися просто неба. Довго розповідати, як вони поневірялися від одного будинку до іншого. Спали, де прийдеться, на фуфайчині чи сіні, якщо давали.

А потім – окопи. Давно вже зажили ці рани на землі, але в душі залишилися сліди. Ще й зараз з закритими очима знайде Софія Юхимівна ті місця в Чернігові, Конотопі, Білопіллі де вона разом з такими ж молодими дівчатами, рила окопи.

– Так, тяжко і страшно було. Нас обстрілювали, закидали листівками з погрозами, - розповідає С.Ю. Бровко. – Але ніхто з дівчат не звертав уваги на них, працювали, доки не отримали наказ повертатися додому. Світанком залишили село, де рили окопи, а в сім годин воно вже було зайняте німцями. Тож одразу поспішила в рідні краї. Другого лютого 43-го року вдалося побачити по дорозі свою розвідку. Бійці й допомогли мені та іншим.

З усього того воєнного та й повоєнного часу найкраще запам’ятала Софія Юхимівна 9 травня 1945 року. То було справжнє свято. Потім знову почалися трудові будні. Спочатку потрапила Софія на завод в місті Харкові. Вже тоді у неї чітко проявилися головні риси характеру – цікавість і старанність. Майстер, під керівництвом якого була Софійка, не відпускав її додому, коли та написала заяву на звільнення. Та потяг до рідної землі, рідної домівки був сильніший, і повернулася дівчина додому.

Голодні і холодні повоєнні роки… хто застав їх, запам’ятав назавжди. Та і чи можна забути, як свою корову тримали в будинку, і як мати спала біля неї, щоб, бува, не вкрали. Софія Юхимівна до цих пір пам’ятає ту хату на Климівці, де вивели вночі корову, взувши на ноги валянки, я як побивалася господарка худоби, бо корова тоді була єдиною годувальницею.

Або чи можна забути, як їздила на Кубань, щоб обміняти домоткане полотно на зерно, як два тижні добиралася туди, як міліція відбирала зерно, щоб не вивозили його з області. Так, все то було. І не слід нам зараз соромитися того часу, бо він лягав тягарем на плечі рідних та знайомих.

…Переді мною сиділа жінка, вся охоплена спогадами. І лише по виразу обличчя можна було здогадатися, про що згадує вона. А перед її очима знову стояли воєнні роки.

– Можливо, я й повторюся, якщо скажу, що сонце нам тоді сходило й заходило в полі, - говорить С.Ю. Бровко. – Але це дійсно було так. Ми, жінки, наприклад, косили. Я і моя напарниця О. Бєлаєва були стахановками і нам присвячувала свій виступ колгоспна агітбригада. Але як би не стомлювалися, завжди з оптимізмом дивилися в майбутнє, - очі Софії Юхимівни засвітилися особливим теплим сяйвом. – І дня не проходило без жартів та пісень. Пам’ятаю, завжди на 8 березня кожна жінка приносила по мисочці борошна, щоб спекти пиріг чи щось інше. Збиралися разом, обговорювали свої проблеми, підтримували одна одну морально.

А пам'ять все гортала сторінки життя, такого насиченого як радістю, так і незгодами. Ось вже Софія Юхимівна на полі, йде за трактором і слідкує, щоб культиватор не зрізав сходи кукурудзи чи соняшнику. Сюди ж, на поле, з дитсадка привозили їй маленького Миколку. В польовій ланці була жінка до середини п’ятдесятих років. І ось вже 33 роки віддано тваринництву. Коли запитала доярку, хто ж її навчив доїти, вона на мить замислилася.

– Чесно говорячи, і сама не знаю, як все вийшло, - усміхається С.Ю. Бровко. – Дома мене вивчила доїти вручну мама. Можливо, позначилося й те, що жили ми поруч з фермою, а тому бігала туди майже не щоденно. Спочатку просто дивилася. А потім…

Потім вже Софію Юхимівну не покидала думка про те, що вона обов’язково повинна працювати у тваринництві. Тут її покликання, її доля. І якщо людина знайшла своє місце в житті, якщо по-справжньому любить свою професію, можна з впевненістю сказати: це – щаслива людина. До таких людей відносить себе С.Ю. Бровко. Пройшовши випробування 30-60-х років, вона залишилася вірною обраній роботі. Чому говорю через випробування? На це питання дає відповідь сама доярка.

– Треба відверто сказати, важко тоді було працювати в тваринництві із-за того, що на галузь не звертали увагу. Буквально все нам, жінкам, доводилося робити вручну. Молоко носили на коромислах у відрах, корм привозили волами, скидали біля корівника, а ми вночі приходили, щоб до вранішнього доїння нагодувати худобу. Телят дівати було нікуди, так ми їх і до себе додому брали, і до тіток на квартири розносили, а потім бігали випоювали малюків молоком. Кормів завжди не вистачало.

Так починала свій трудовий шлях у тваринництві С.Ю. Бровко. А нині вона – досвідчений майстер своєї справи. Неодноразово, як передовика виробництва, її нагороджували безкоштовними путівками за кордон. Вона з радістю ділиться своїм досвідом з молодшими колегами по роботі. Так, була наставником у доярок О.З. Шийко та Р.С. Шийко. І колись хтось із них випереджав її по нормах, одразу з подвійною енергією бралася до роботи, аналізувала недоробки.

Особливу увагу доярка приділяє первісткам, контакту з ними.

– Тварини швидко реагують на ласку. А тому з кожною з них, особливо первісткою, прагну налагодити контакт, - розповідає жінка. – І хто недооцінює цього, багато втрачає на продуктивність.

Щоб повністю намалювати портрет Софії Юхимівни, треба сказати, що не зважаючи на свій вік, зайнятість на роботі, вдома вона теж тримає корову, гусей, курей, свиней. А ще – обов’язково слухає радіо, читає періодичну пресу. Словом, намагається жити повноцінним, насиченим життям.

О. КОЛІСНИКОВА

«Трудова слава», 1988 рік