Шийківка

"Розташоване Воно на яру, який розгалужується на два яри. В першому ярові, що іде від Боровой, т-б з заходу на схід і розташоване село Шийківка, до якого примикається хутір Верхня Борова, що межує з сходу з нашим селом, а з заходу село Климівна."

Записано зі слів колгоспників

 

Після російсько-турецької війни, а Росія вела їх декілька (приблизно після 1700 р.), коли було укладено Константинопольський мир, згідно з яким фортеця Азов залишилась за Росією, кордони держави пересунулися далі на південь. В 1774 р., коли було укладено Кучук-Кайджарський мирний договір, на території сучасного села поселився вільний козак Роман Шийко.

За героїзм у боротьбі з турками царський уряд дав йому право поселитися на незайманих степових землях, там, де він бажає. Звідси й пішла назва сучасного села. Його землі простягалися тоді аж до сучасного села Підвисоке (25-30 км від Шийківки). Один із лісів поблизу Під високого так і називався Шийків ліс.

Приблизна дата заснування села 1770-1775 роки. З часом до нього почали переселятися селяни з ближніх сіл. Серед жителів села Шийківка є переселенці з Калюги з Гороховатки, Синицькі з Підлиману, Білаї, Колісники, Мовчани втекли від свого пана з Миньківки (поблизу с. Райгородське).

В село В-Борову першим переселився кріпосний селянин папа Монтика з Лиманської (нині село Зелений Гай, Першотравневої сільської ради) Мальований Іван Трохимових.

Все населення Шийківки було вільним, окрім жителів В-Борової, які були закріпачені паном Монтиком. Через це в народі це поселення називалось Монтівка. Сам пан Монтик в селі не жив, а мав господарство, управляв ним з Лиманської, де й проживав.

Положення кріпосних селян було дуже тяжким. Прикладом такого положення є те, що пан відбирав собі в маєток жінок-кріпачок, в яких були малі діти і заставляв їх годувати малих цуценят, яких у нього було чимало. За собак він міняв собі кріпосних селян. Сам Монтик був доволі жорстокою людиною. Одного разу послав він братів Полтавцевих (прозивались Василенки) в Сватове відвезти вовну. Так склалося, що їх за неграмотність обдурили, та коли вони повернулися назад, їх так жорстоко побили на конюшні, що вдома із чобіт кров виливали. Інший приклад, баба Ялисея Костенко сама вигодовувала панові цуценят.

Пізніше на цьому ж хуторі з’явилося господарство папа Бестужого. Сам пан жив аж у м. Орел, дружина його з сином в м. Ізюм, де мали два будинки. За Ізюмом Бестужий ще купив багато лісу з хутором, який називався Чорний хутір. Працював він нотаріусом. Та про його жорстокість чуток не було. Коли він привіз собі новий сорт пшениці, так званої білої, засипав свої амбри, то селяни, зробивши отвір на дні, кожної ночі брали зерно. довідавшись про це, він наказав запрягти коней в карету і поїхав по селянських полях. Там він побачив сходи пшениці. Потім він наказав їхати до церкви, що височилась над селом як замок. Там зняв шапку, встав, перехрестився і промовив: "Слава тобі, Господи, що пшениця не пропала." Селяни чекали покарання, та пан нікого не карав. В нього був великий фруктовий сад, водяний млин на ставку, на місці джерел. Збереглися перекази, що ті джерела пан наказав закрити. Коли селяни намагалися закидати їх камінням нічого не виходило, аж поки не забили їх вовною. Після чого на тому місці утворилася трясовина, на якій воли, що заходили туди, відразу пірнали на дно. Нині на тому місці знову знаходиться ставок.

Пани, яким належало село Монтівка, мали біля 500 га землі. Пан Кочин, який мав сім синів і в кожного було господарство, мав стільки землі, що селяни не могли її порахувати. Й на той час зберігся вислів, що його землі за день не об’їдеш.

До 1861 р. в селі жила бариня, прізвище якої старожили не пам’ятають, але за їх розповідями, вона дуже жорстоко поводилася зі своїми кріпаками. Коли жінки-кріпачки рано йшли на річку полотняну білизну полоскати та збивати праником, вона наказувала слузі піти та прогнати їх геть. Кріпаки її не любили. Дізнавшись від слуги, чому кріпаки збираються групами та про що говорять, вона втекла з села. Це було після того, як піп в церкві оголосив закон про ліквідацію кріпацтва.

В той час селяни самі вже не дуже корились панам. Спочатку працювали зрання до пізна на панщині чотири дні, а собі тільки два дні, потім стали ділити порівну: три дні панові, три дні собі. А вже перед ліквідацією кріпацтва працювали тільки два дні на пана, а чотири на своїх наділах.

Монтівці мали по чотири десятини. В Шийківці кількість землі залежала від кількості членів сім'ї. народжується дитина – дають землю, вмирає хто з членів сім'ї – відбирають на сходках. Були й такі сім'ї, що не мали землі в полі, крім тієї, що біля їх домівок.

Робота на панщині була тяжкою. Особливо в час збирання урожаю. З ранку до пізна працювали на панських полях, а свій хліб висипався. За декілька кілометрів до сходу сонця кріпосні селяни повинні волами привезти снопи з панського поля і зложити їх. Крім панів у селі жили багаті мужі, яких звали куркулі. Одним з таких був М’яснов, який мав свою м'ясобійню, млин. Другий – Хоменко, який мав машину-молотарку, олійницю і багато землі та худоби.

  Після Великої Жовтневої Соціалістичної революції селяни відібрали в них все, а їх вислали в Сибір. На користь панів селяни відбували різні повинності, сплачували оброк. За самий наділ землі повинні були в той час сплатити 11 карбованців. А пани за працю платили мізерну плату. Поміщики ніяк не турбувалися за збереження здоров’я своїх селян. Часто вони лікувалися під час роботи на їх поміщицьких токах. Багато сімей голодувало.

Революційної боротьби, рішучих боїв з панами і проти царського самодержавства в селі не було. Селяни дізнавалися за виступи проти царя від інших селян, які служили в царській армії, а потім перейшли на бік революції.

А. Горенко: "В перші роки після Великої Жовтневої Соціалістичної революції на Борівщини, зокрема, у Шийківці, велася класова боротьба.

На початку 1918 р. чимало солдат поверталося додому з армії. Повернувся до своєї домівки, до рідної матері, бідної вдови Варвари Михайлівни і Іван Атанасович Калюга. Разом з ним й інші фронтовики Ю.А. Бровко, Г.А. Болохов, Я.С. Грабар…

В кінці березня до Шийківки приїхав з Борівського волосного ревкому уповноважений В.Н. Гунько, наш земляк, з сусіднього села Чернещина, колишній фронтовик.

За його ініціативи було скликано сільську сходку селян – шийківців, чоловіків і жінок від 20 років. Як ніколи була ця сходка багатолюдною. Йшлося про спроби контрреволюції задушити молоду Країну Рад і про розподіл землі місцевих поміщиків – пана Кочена, який мав 2000 десятин ріллі, Пшеничного (500 десятин) тощо. Було піднято питання і про куркульські землі, що межували з Шийківкою та хутором Монтівка, деякі з цих багатіїв мали по 80 і більше десятин.

Розповів В.Н. Гунько про боротьбу з ворогами молодої республіки, закликав фронтовиків знову взяти в руки зброю, щоб захистити революцію. Повідомив, що відвозу вступати добровільно до лав Червоної Армії підписав вождь революційної Росії В.І. Ленін. І майже відразу до столу президії підійшли і записалися добровольцями І.Ф. Калюга, Г.А. Болохов, П.І. Яценко та багато інших (увечері вони вже поїхали до Куп’янська, у загін Червоної Армії).

Далі В.Н. Гунько розповів, що Радянська влада дала селянам землю без будь-якого викупу, безплатно, незалежно від статі. І в першу чергу наділяють землею бідняків, бідних вдів, у яких чоловіки полягли на війні.

Тут же, на сходці, люди призначили двох міряльників і двох їх помічників, які мали записувати у книжки – хто скільки одержав поміщицької та куркульської ріллі, посівів. Міряльниками обрано було Бориса Безкровного, Нестора Яценка, їх помічниками – Максима Синиць кого та Юду Безкровного.

Ранком наступного дня всі шийківці прийшли до сільради, хто з лопатами, хто з палицями з лози, з кроквами. Прийшли і старі, і малі. Багато вдів.

Вийшли всі на схід від хутора Монтівка, там було урочище "Вовче", де розташувалися земельні відруби куркулів Алтиці, Погрібняка, Моссура та інших.

Попереду йшли міряльники і ті, що записували, а за ними – біднота. Першою отримала землю бідна вдова Якилина Прокопівна Пацьора, їй відміряли п’ять десятин ріллі і десятину озимої пшениці. Так само відміряли й іншим вдовам. Бабусі накопали межові ямки, стали на коліна, вклонились землі, промовляли слова вдячності Радянській владі, Леніну…

Господарі земельний відрубів, які розподілялися між біднотою та середняками, мешкали на схід від так званого Валуйського шляху. Куркульські двори розташовувалися не хутором, а кожен двір окремо, на відстані між собою на кілометр-два.

Коли поділ землі наближався до кінця, з-за Валуйського шляху показався вершник, не доїхав до міряльників метрів триста і раптом повернув коня і мерщій зник за шляхом. Міряльники почали працювати швидше, вбачаючи в вершнику куркульського розвідника. Аж раптом з-за шляху долинуло відчайдушне гавкання собак, немов гнали вони якогось великого звіра. З-за невеликого бугра показалися собаки, а слідом за ними вилетіли баскі, сірі, в яблучко, жеребці, запряжені у військову тачанку. В передку її – здоровенний кучер, ззаду – ще двоє кремезнів.

Не добігли коні трохи до людей, що були у степу, розвернулася тачанка, зататакав кулемет. Кілька довгих черг випустив. Знову розвернулася тачанка і зникла за Валуйським шляхом.

Наповал були вбиті міряльники Борис Безкровний та Нестор Яценко. В першого залишилася жінка із сімома дітьми. Нестір був вдівцем, зосталися круглими сиротами 5 дітей. Синиць кого та ще кількох селян було поранено.

Наступного дня хоронили люди куркульські жертви на шийківському кладовищі. Все село зійшлося на цей трагічний похорон.

На похорон прибули представники з Борівської та інших волостей, В. Гунько, М. Гнойовий, З. Косович та інші керівники Борівської волості. Гнівною була промова Василя Никифоровича Гунька, пообіцяв він, що вбивці міряльників будуть покарані.

Але під кінець червня 1918 р. Борівські волость захопили війська С. Петлюри та німецькі окупанти, жорстоко розправлялися з усіма, хто підозрювався у співчутті до Радянської влади, до партизанів. А ще в кінці травня була організована група червоних партизанів з селян волості, керував нею В.Н. Гунько. Більше 50 чоловік було в ній.

Сини куркулів А.Колісник, Ф. Брижан, А. Шестірко та багато інших пішли на службу до петлюрівців. З Борової прибув Гаврило Колісник старшим до них. Посіпаки знущалися з людей, били їх, зневажали.

Партизани знищували прислужників ворогів, але, за наказом Гунька, не спалювали їх маєтків (бо вони мають стати у пригоді трудовому народу, коли перейдуть у його власність).

Напередодні першої річниці Великої Жовтневої Соціалістичної революції група партизан намітила помститися куркулям за злодійське вбивство бідняків – міряльників. В ніч з шостого на сьоме листопада партизани нишком захопили вартового, що стояв біля вітряка. У Погрібняковій хаті на той час зібралися всі учасники вбивства. Партизани їх захопили, забрали зброю. Повели на той степ, де були вбиті Борис Безкровний та Нестір Яценко. Партизанський суд був коротким і вирок одностайним: розстріляти…"

Особливо велику роз’яснювальну роботу серед селян в їх боротьбі за землю вів Горенко Макар Іванович, якого було спеціально відправлено з армії в село. Перед цим пани почали жваво розпродувати свої землі. Один тільки Кочин ще господарював на землях, що потім належали радгоспу ХХ-річчя Жовтня. До нього відправилась група селян, щоб відібрати землі собі. Але сини Кочина побили їх. Серед них були Устименко Борис Антонович, Яценко Нестор Мусійович. Ця подія не нагнала страху на селян. Вони продовжували і далі свої виступи за розкуркулювання земель. Тим часом частина селян добровільно пішла в революційну армію (Червону Армію). Пішов Добровольцем Калюга Іван Ф. За Радянську владу воював Жилін Парфило.

Після Великої Жовтневої Соціалістичної революції в селі розгорнулася боротьба проти різних банд. В той час діяли групи Данченка і Савонова, які вбивали селян-активістів, забирали хліб, одяг, худобу.

Місцем значних боїв був яр, який проходить на південний схід від села Шийківка. Під час ліквідації банд їм вдалося оточити в яру загін міліціонерів. Бандити жорстоко розправилися з ним. З того часу цей яр називається Червоним.

Бої були також і в центрі села, під час яких був убитий один із командирів Данченкової банди. Та через деякий час банду було знищена. Сам Данченко заховався вдома на горищі, а потім вирішив, щоб врятуватися, перейти на сторону червоних, які на той час були в Ізюмі. Він пообіцяв привезти туди залишки своєї банди. Приїхавши назад, його в степу порубали колишні соратники за зраду.

В 1922 році в Боровій було створено партійну організацію, яка вела роз’яснювальну роботу серед населення про створення колективних господарств. Вона налічувала 18 членів, серед них були і селяни з нашого села – Нікітенко Сергій Мартинович, а пізніше Коваленко Потап Харитонович, Шишкін Олексій Нефетович, Грабар Іван Юхимович, Грищенко Андрій. Керували роботою парторги. В 1938 р всі члени більшовицької партії, які були в нашому селі утворили свій партійний осередок. Секретарем обрали Грищенка А., який в 1941 р виїхав для проведення партійної роботи в Західну Україну. В той час в партійній організації нараховувалось уже 20 членів. Була створена комсомольська організація. Першою комсомолкою стала викладач російської мови Синицька Т.Ф.

в 1930 р. відбувалося об’єднання в колективні господарства. Спочатку було чотири колгоспи "Чубар", "Зелена роща", "Імені Калініна", "Профінтерн". Потім "Чубар" та "Зелена роща" об’єдналися в один колгосп "Імені М. Горького" (його називали "Красный партизан"). Серед перших членів колгоспу Ворона Яків Ярофейович, Пироженко Іван, Токар Самсон, Болох Григорій, Жилін Парфило Омелянович.

Колгосп "Профінтерн" – голова Коваленко Потап Харитонович.

Колгосп "Імені Калініна": перші колгоспники – Бровко Юхим Артемович, Шийко Зіновій Климович, син якого Шийко Василь Зінович був і головою колгоспу. Перед війною головою колгоспу став Будник Устим Михайлович, якого закатували на вулиці німці в 1942 р. Прах його похований в братській могилі.

В колгосп "Імені М. Горького" першими вступили Синиць кий Гаврило Трохимович, Гомон Лемпій. першим головою колгоспу був Гомон Якуша Герасимович, який пізніше служив в міліції в Ізюмі.

В період Великої Вітчизняної війни колгоспники Шийківки по можливості допомагали Радянській Армії: будували укріплення, рили окопи, протитанкові рови, здали понад 1000 карбованців на допомогу Радянській Армії. Під час відступу радянських військ евакуювали всю худобу і техніку сільського господарства.

На каторгу в Німеччину в Борівському районі не брали жителів завдяки наполегливій роботі районного лікаря Головіній Сусанні Олександрівні, яка весь час оголошувала в районі епідемію тифу.

Територія була окупована німцями з червня 1942 р. по 2 лютого 1943р. В районі діяв партизанський загін, на чолі з Журавльовим Павлом А.

Поліцай Жилін М.О. виказав німцям двох комуністів Будника Устима Михайловича і Грабаря Івана, яких закатували.

 Під час окупації колгоспники працювали так, щоб зберегти весь хліб. Після звільнення села, вони відразу ж приступили до відновлення колективного господарства. Здавали телят , поросят для поповнення колгоспних ферм. Працювали вдень і вночі, щоб швидше обмолотити збережений хліб і здати державі.

Із статті «Жіноча тракторна», Р. Бубнов (газета «Трудова слава», 19 травня 1977 р.): "Сьогодні в гостях у редакції Іван Антонович Плохий. Велике і змістовне життя у потомственного хлібороба, одного з перших механізаторів Борівщини.

Свою трудову діяльність Іван Антонович розпочав у тридцять четвертому році причіплювачем на тракторі в радгоспі «20-річчя Жовтня». Через рік уже став трактористом, а через п’ять - бригадиром у Борівській машинно-тракторній станції.

Після звільнення Борової від німецько-фашистських загарбників у лютому 1943 року Іван Антонович очолив жіночу тракторну бригаду у шийківському колгоспі імені Горького. Саме про цей період трудової біографії ми і попросили розповісти Івана Антоновича.

 Кажуть, життя прожити – не поле перейти. Мудро люди кажуть. Ось і мені сьогодні минає шістдесят дев’ять.

Багато чого бачив на своєму віку. Власне, прожив тими ж турботами, тими ж радостями, що й країна.

Судіть самі. З діда-прадіда я хлібороб. Добре пам’ятаю, яке злиденне життя вели мої батьки. Шмат землі, якась худобина і купа напівголодних дітей – це все, що мали мої односельці. І таких було мільйони… сонце радості зійшло у Жовтні. Своїми променями воно освітило низенькі селянські хатини, пробудило до життя селянські душі і серця.

Ставав і я на ноги. А коли прийшов час – став працювати. Звідки взялася любов до техніки – не знаю. Але коли вперше побачив «Фордзона» - вирішив: буду трактористом. Адже скільки можна зробити в полі на сталевому коні! І працював, віддавав всі вили і вміння улюбленій справі. Уже й очолив тракторну бригаду, разом з друзями-трактористами добивався, як зараз кажуть, певних успіхів у виконанні завдань перших п’ятирічок.

…на війну мене не взяли. Що ж, начальству було видніше - вважали, що як механізатор буду потрібніший тут, у Боровій.

Однак весь час вважав себе фронтовиком. Адже праця в тилу була так необхідна для Червоної Армії, для тих, хто із зброєю в руках захищав завоювання Жовтня.

На початку липня 1942 року німці вступили до Борової. Не буду говорити, яке це було горе для всіх нас. Та паніки, згадую, не було. колишній директор МТС товариш Харченко майже по-військовому дав команду: «Забирайте, хлопці, сім’ї, заводьте трактори, і на схід!». Колона майже з двадцяти колісних тракторів рушила в напрямку Дуванки. Там на деякий час зупинились. Працювали – орали ґрунт. По мірі підходу фашистів рухались далі.. та все ж німці наздогнали нас.

У Борову повернувся через півтора місяці. На роботу, звичайно, не ходив. Та згодом серед механізаторів пішли розмови про те, що працювати все ж таки треба. «Німці довго не протримаються», – говорили одні. «Так, треба готуватись до сівби», – підтверджували інші. До того ж, ще й загрожувала небезпека, що відправлять у рабство в Німеччину. За зиму відремонтували 24 трактори – 22 колісних і 2 дизельних. І до речі – другого лютого я вже зустрів радянських розвідників…

А наступного дня переказали сусідами, щоб з’явився до військкомату.

Борова святкувала визволення. Після мітингу, що відбувся на центральній площі, нас, механізаторів, запросили до себе секретар райкому партії П.А. Журавльов та голова райвиконкому П.С. Акімов.

-     Що ж, хлопці, будемо працювати. Роботи, як бачите, непочатий край. А наше першочергове завдання – забезпечити Червону Армію хлібом.

Мені запропонували поїхати в Шийківку, організувати жіночу тракторну бригаду. Признаюсь, брали мене тоді сумніви: адже жінка на тракторі! Не те.. Правда, декого з тих дівчат я вже знав. Вони й до війни працювали трактористками. Та все ж страшнувато було. Та й відповідальність велика..

Посумнівався, посумнівався та й дав згоду. Тим паче, що помічником призначили вже досвідченого механізатора Сергія Голоху.

Отак, буквально через декілька днів після визволення району від фашистських загарбників при нашій МТС була організована жіноча тракторна бригада.

Кістяк її склали Анастасія Авраменко, Галина Будник, Раїса Токар (пізніше ці та й інші дівчата та жінки повиходили заміж і поміняли прізвища, та зараз я їх буду називати так, як називав і тоді) це були вже більш-менш досвідченя трактористки. Кожна з них мала певний стаж роботи з машинами. Та прийшли й молоді, які навіть боялися спочатку підійти близько до трактора. Частину з них направили на тримісячні курси трактористок. Інші доходили до всього самі, з допомогою старших товаришок. Так «кувалися кадри». А згодом Уляна Грабар, Одарка Білай, Наталія Безкоровайна вже майстерно водили свої машини.

Голоху через місяць забрали від мене. «Упораєшся сам, – запевняли мене, – а Сергій хай працює на тракторі…».

Отож і залишився з дівчатами сам. Обробили ґрунт. Почали і сівбу. Дівчата вже оговталися, повірили в свої сили. Отут і було вирішено, що в тому, сорок третьому, ми повинні одержати з кожного гектара по 30 центнерів зерна. Днювали й ночували в полі. Зараз сам дивуюся, як міг тоді витримати?! Від зорі до зорі в полі, то біля одного агрегата, то біля іншого. Фізичне виховання було надзвичайно великим. Адже крім безпосереднього керівництва роботою чотирьох агрегатів доводилося виконувати й ремонтні роботи, і просто… Прибігає одна з жінок, наприклад. «Антоновичу, виручай. Настя трактор не заведе». Біжу на поле, де працює Настя. А вона кілометрів за три. Прибігаю, кручу ручку, аж сім потів сходу. «Їдь! Тільки не зупиняйся, а то знову заглохне». А через декілька хвилин тривожний сигнал надходить  вже з іншого поля. Отак цілий день на ногах, цілий день крутиш ту ручку… Або інше. Ремонтника в бригаді не було. Та й жінки не дуже-то розбиралися в техніці. По два-три рази на день доводилося підтягувати підшипники, колінчаті вали.

Та на долю ніхто не скаржився. Поплачуть-поплачуть дівчата, та й знову за роботу, знову в поле. Кожен з нас розумів, що тут, у далекому тилу, ми наближаємо перемогу, робимо свій скромний внесок в успішне просування Радянської Армії на захід.

А зобов’язання свої ми виконали. В 1943 році наша тракторна бригада зібрала по 30 центнерів хліба з гектара. Непогано вродила і яра пшениця, і кукурудза. Нас уже стали запрошувати на зльоти передовиків, відзначали грамотами, цінними подарунками. Багато років минуло відтоді.

Багато води переніс Оскіл. Багатьох членів нашої тракторної бригади вже немає в живих. Та в пам’яті моїй назавжди викарбувалися їх імена, завжди буда згадувати тих, з ким пліч-о-пліч довелося працювати в найтяжчі для нашої Вітчизни дні."