Шийківка

З останніми - зрозуміло: для них не прийнятне все ук­раїнське. А от стосовно наших байдужих треба дещо проко­ментувати. На мій погляд, спра­ва не лише в естетичній глу­хоті, в огріхах сімейного і шкільного патріотичного вихо­вання: помітну роль відіграє надмірна ідеологізація Шев­ченка, часто ЗМІ роблять з нього фактично ікону.

Але ж на іконах малюють святих, а Тарас Григорович був людиною, і ніщо людське не було йому чужим. Це була людина,перш за все, земна,у якій ще в молоді літа пророс­ли зерна дивовижного талан­ту - спочатку художника, а потім поета. Як і більшість обдаро­ваних, був він людиною дале­ко не однозначною. Не по­трібно лише акцентувати ува­гу саме на його гріхах, як це спостерігаємо в публікаціях сумнозвісного Олеся Бузини. Не окремі вади характеру виз­начають сутність Шевченка, його геній. Не випадково ж став він нашим національним про­роком.. Завдячуючи Шевчен­ку українська нація відчула себе, нарешті, народом відмінним, зокрема, від сусі­днього-російського, чого дуже бракувало в часи Богда­на Хмельницького, коли ук­раїнці не вбачали великої різниці між ними і московітами. І не тільки на рівні побуто­вої ментальності, айв усвідом­ленні соціально-історичного буття. (Для Росії характерна авторитарна, самодержавна ідея, тоді як для України – де­мократична, генезис якої - в Запорізькій Січі.) У цьому одна з причин того, що стало ледь не фатальним у подальшій долі України.

Отже,колишній кріпак Та­рас Шевченко, якого так не­щадно гнобила тодішня влада, зумів піднятися до вершин світової культури,знаним у найвіддаленіших кутках нашої пла­нети.

Перепрошую за цей не дуже оригінальний вступний нарис. Адже не про це, голов­ним чином, маю намір писати в даній статті. Хотілося б, бо­дай побіжно, розповісти чита­чам «ТС» про те, як я особисто йшов до Шевченка. Багато в чому цей шлях - типовий для вихідця із сільської глибинки. То був поступовий, але владний потяг до великого поета як осо­бистості, до його творчості.

Першим, хто відкрив мені Шевченка, був шийківський учитель Леонтій Коністратович Ткачов. Як тепер, бачу як 9 бе­резня 1945 року, коли ще три­вала війна з Німеччиною, приніс він на урок картонний портрет якогось чоловіка у смушевій шапці і овечому кожусі, дуже схожого на місцевих мужиків. Пізніше я довідався, що то був знаменитий   малюнок

І.М. Крамського. Учитель при­колов портрет на класній дошці і звернувся до нас,першоклас­ників, 3 такими словами: «Дітки! Запам'ятайте! Оце наш вели­кий народний поет, наш геній Тарас Григорович Шевченко, чергову річницю від дня на­родження якого відзначаємо сьогодні. Це наша слава, наша совість, наша національна гордість!»

Потім Леонтій Коністрато­вич коротко подав біографію Шевченка, говорив про його нещасне дитинство, як цар Микола І віддав його в солдати тощо. Наостанок прочитав одну з поетичних перлин поета:

Садок вишневий коло хати.

Хрущі над вишнями гудуть,

Плугатарі з плугами йдуть,

Співаючи ідуть дівчата,

А матері вечерять ждуть...

Не знаю, як на інших,на мене цей вірш справив вра­ження неабияке. В уяві постав український рай: хата-очеретянка, сарайчик, вишневий са­дочок біля неї, теплий травне­вий вечір і дівчата, які йшли з поля, співаючи українські пісні, чи не найкращі у світі. Звичай­но, я не міг запам'ятати ці сло­ва напам'ять, також записати, бо не міг до пуття ще це роби­ти. То вже в четвертому класі переписав їх у зошит і вивчив -назавжди.

Доречно зауважити, що цей щирий Шевченків вірш став для мене і своєрідним творчим дороговказом: писа­ти треба коротко і просто, що й намагався через багато років реалізувати у своїх книгах «На зорі життя», «Дороги життя», «Борівщина-рідний край».

Це була моя найперша зустріч з Шевченком. Потім - друга, теж пам'ятна, у 1949 році, в четвертому класі тої ж Шийківської НСШ, коли захоплювався рядками балади «Причинна»:

Реве та стогне Дніпр ши­рокий,

Сердитий вітер завива,

Додолу верби гне високі,

Горами хвилю підійма.

На уроках співу наша вчи­телька Галина Олександрівна Калюга (хай Бог продовжить їй віку!) розучувала з нами цей шевченківський шедевр, а та­кож «Думи мої, думи мої...», які перетворилися на своєрідний символ України.

У 1951 році, в шостому класі, друга наша хороша вчи­телька Ольга Тихонівна Грабар багато розповідала нам про кріпаччину, про тяжкі дитячі і отроцькі літа Шевченка - і як ілюстрацію до сказаного чита­ла його програмний вірш «Якби ви знали, паничі...» Прав­да, читала у своїй, так би мови­ти, редакції: рядки «робота тяжкая, ніколи і помолитись не дають» у її виконанні вигляда­ли так: «робота тяжкая, ніколи поспівати не дають». Який же був мій подив, коли прочитав справжню редакцію тих рядків! Що ж казати: бідна Ольга Ти­хонівна боялася, що сталінська влада запідозрить Гі у пропа­ганді релігії.

Не забути і перегляд у тому ж році в нашому сільському клубі кінострічки «Тарас Шев­ченко». Чудова гра молодого актора Сергія Бондарчука бук­вально заворожувала.

Мій шлях до Шевченка продовжувався у 8 класі борівської десятирічки. Вчитель української літератури Денис Андрійович Чуйко любив чи­тати нам поему «Гайдамаки». Чар того неперевершеного тво­ру володіє мною донині.

Тоді ж учитель читав нам і славнозвісну «Катерину». При­гадую, як він, грайливо усміха­ючись, адресував восьмиклас­ницям (як-не-як, дівочки!) по­чаток поеми:

Кохайтеся, чорнобриві,

Та не з москалями,

Бо москалі - чужі люде,

Роблять лихо з вами.

Москаль любить жартуючи,

Жартуючи кине,

Піде в свою Московщину,

А дівчина гине.

Причому вчитель, виходя­чи зі своїх націоналістичних переконань (за що постраждав у 1920-х), не вважав за потрібне пояснювати друге значення слова «москаль» - той, хто відбу­вав службу у царській армії. У Дениса Андрійовича виходи­ло, хоча він прямо про це не ка­зав, що москалі - це росіяни, підступність яких ілюструвала «Катерина».

Коли ми вивчали роман Панаса Мирного «Хіба ревуть воли, як ясла повні», я звернув увагу на главу «Махамед», де йшлося про те, як відчайдуху Максима Гудзя віддали у мос­калі, тобто в солдати.

Зауважу принагідно, що в школі я мав звичку, яка не зав­жди подобалася моїм настав­никам. Прямо на уроці я запи­тав про значення слова «мос­каль» у поемі Шевченка «Кате­рина» і послався на дану главу романа Панаса Мирного. Де­нис Андрійович здивовано по­глянув у мій бік і спокійно ска­зав: «Так у Шевченка ж прямо говориться: «піде у свою Мос­ковщину». Я й осікся. Потім збагнув, що у великого поета слово те неоднозначне.

Зрештою, - початок 1960-х, філологічний факультет Хар­ківського університету. Мої знання про Шевченка доповни­лися вивченням його світогля­ду. Доцент З.С. Голубева палко, з піною на губах переконувала студентів у тому, що був він ре­волюційним демократом на штиб російських М.Чернишевського, М.Добролюбова, В.Бєлінського. Як відомо, сучас­на Шевченкіана внесла суттєві корективи у цю примітивну кон­цепцію, як і в те, чи був наш поет стовідсотковим атеїстом.

В університеті я відкрив для себе Шевченка-драматурга («Назар Стодоля»), ознайо­мився з мистецтвознавчими працями про Шевченка-художника-академіка живопису, про­читав збірку спогадів про ньо­го сучасників.

Такою загалом була моя дорога до Шевченка. Повто­рюю, у кожного вона своя. Я йшов до нього дуже довго – з дитячих років і щоразу при­ходив до чогось нового, не­звіданого.

Років 30-ть тому поїхав я в гості на своїх «Жигулях» до однієї шийківської родички. Була вона вже старенькою, оди­начка: кілька років тому похова­ла чоловіка. У її затишній, ста­ровинної забудови хаті, підло­га якої вистелена кануперем і любистком, побачив на столі потертий томик Шевченкового «Кобзаря», виданого у 1940-х роках. Я не міг приховати зди­вування, адже жінка закінчила ще у 1929 році всього чотири класи початкової школи. «Шев­ченко і тримає мене на цьому світі. Бог і Шевченко», - сказала.

Великі слова! Показово, що сказані вони простою людиною з народу, нащадком шевченкі­вської кріпачки з вірша «Сон» («На панщині пшеницю жала»).

Михайло ГОМОН.

«Трудова слава».