Шийківка

Передумови виникнення

Ізюмська лінія – це оборонна смуга Російської держави, побудована в основному в 1679-1680 рр. на завершальному етапі однієї з перших російсько-турецьких війн. Вона проходила в межах сучасної Білгородської області Росії та Харківської області і простягалась приблизно на 530 км в довжину. Окремі укріпленні Ізюмської лінії добре збереглися до наших днів.

Територія, де в подальшому була побудована Ізюмська лінія, увійшла до складу Росії з початку XVI ст. після утворення Російської централізованої держави та приєднання до Росії в результаті успішних війн з Великим князівством Литовським південно-західних земель, зокрема Путивля.

Спорудження Ізюмської лінії в XVII ст. було закономірним явищем. Ізюмська лінія будувалась хронологічно вслід за Білгородською та російськими оборонними лініями в Поволжі. Оборонні лінії в Росії зводились і раніше.

До 40-х років XVII ст. вирішальне значення у відбитті татарських вторгнень набуває Білгородська лінія; район російсько-татарських зіткнень переміщується від Оки на сотні кілометрів на південь. 800-кілометрова Білгородська лінія проходила від р. Ворскли до р. Челнової через Білгород, Корочу, Новий Оскіл, Острогожськ, Коротояк, Воронеж, Усмань, Козлов.

Не випадково завершення основних робіт на Білгородській лінії в 1653 р. співпадає по часу з рішенням Земських зборів про включення України до складу Російської держави, про возз’єднання України з Росією. Спорудження Білгородської лінії не тільки дозволило закрити від татарських вторгнень та заселити просторий район півдня Росії до війни з Польщею за Україну. Південний фланг російських військ у війні 1654-1667 рр., на відміну від Смоленської війни 1632-1634 рр., був надійно прикритий Білгородською лінією.

В 50-60-х рр. XVII ст. район російсько-татарських зіткнень в західній частині Білгородської лінії поступово переміщується все далі на південь. Тут, «за лінією», виростають російські та українські поселення. В 70-х рр. Туреччина здійснює масштабний наступ проти Росії та України. За наказом турецького уряду кримський хан Селим-Гірей безуспішно намагається в 1673 р. «проломити» Білгородську лінію. Туреччина заявляє претензії на територію України. В 1677 та 1678 рр. турецькі війська входять на територію України, ведуть наступ на придніпровське місто-фортецю Чигирин, готуються до походу на Київ. Російський та український народи дали тоді достойну відсіч іноземним загарбникам.

Саме в цей період, на завершальному етапі російсько-турецької війни 1673-1681 рр., було зведено Ізюмську оборонну лінію. Спорудження Росією міцних укріплених ліній вже оправдало себе у тривалій та важкій боротьбі з татарами, було перевірено життям. Нова зміцнена лінія відсунула західну частину Білгородської лінії ще на 150-200 км на південь, захистивши вже існуючі «за лінією» міста та слободи, створивши новий міцний захист на шляху татарських набігів. Ізюмська лінія будувалась спільно росіянами та українцями.

Ні відміну від Білгородської лінії, оборонна лінія, побудована південніше в 1679-1680 рр., не встигла отримати єдиної загальновизнаної назви. В документах XVII ст. вона зазвичай називається або «Новозбудована лінія», або «Новою лінією». Іноді вона навіть вважалася частиною Білгородської лінії, на неї розповсюджується назва «Білгородська лінія».

Все ж із документів видно, що назва «Ізюмська лінія» була відома дослідникам та вживалася в побуті в кінці XVII ст. Для прикладу один цікавий епізод. В 1695 р. ливенець Федір Кривцов, арештований в Білгороді за кражу коня, повідомив владі, що йому наче б то відомо про велике поселення  розкольників за межами крайніх російських міст. Кривцов, за його словами, за декілька років до цього був «в степу за Ізюмською лінією та знайшов на річці, на Червоній вершині, біля Кошлянських тернів, розкольників чоловік з 700». Відправлені для перевірки козаки не знайшли розкольників. Кривцова відправили в Сибір. Можливо, говорячи про «Ізюмську лінію», Кривцов мав на увазі не всю оборонну лінію, а тільки укріплення в районі Ізюма, які входили до неї. В даному випадку важливий сам факт вживання даного терміну. Слід додати, що назва «Ізюмська лінія» згадується не тільки в розповіді Кривцова, а і в виданому розпорядженні про його покарання.

Заселення території

Історія заселення берегів Сіверського Донця між Гомільшанським лісом та гирлом р. Оскіл датується 60-70-ми рр. XVII ст. цей район за Білгородською лінією викликав досить велику цікавість, оскільки пізніше тут утворилася одна з важливих ділянок Ізюмської оборонної лінії.

Лівобережжя Сіверського Донця було заселено вільними переселенцями – черкасами. Розселення черкас відбувалося в знайчній мірі за ініціативи та під керівництвом енергійного отамана Якова Черніговця. Він викликав охочих черкас із черкаських задніпровських міст для будівництва ним нового дерев’яного містечка. Нове місто стало називатися «Боликлея»; пізніше ця назва трансформувалась в більш зручну для вимови форму – «Балаклея».

Пізніше на Сіверському Донцю були побудовані 6 міст: Бишкін, Лиман, Андрійові Лози, Балаклея, Савинський, Ізюм. В цих містах нараховувалось 1539 черкас полкової служби.

Географічно нові містечка недовго існуючого Балаклійського полку складали єдину лінію по лівому берегу Сіверського Донця, витягнуту з північного заходу на південний схід. Аналогічна лінія укріплених містечок утворилася в 70-х рр. XVII ст. і вздовж берегів р. Мож: Зміїв, Соколов, Водолага, Валки.

На протязі 70-х рр. XVII ст. чисельність черкас Харківського полку значно збільшилась, цей полк став найбільшим із черкаських полків в межах Білгородського розряду. В 1668 р. в Харківському полку значилось 1135 чоловік, в 1679 р. – 5546 чоловік. Вони розміщувались по 13 містам таким чином: Харків – 161, Валки – 678, Мерефа – 459, Ольшана – 397, Золочів – 617, Печеніги – 462, Салтів – 151, Вовчі Води – 142, Остропілля – 48, Двурічна – 33, Перекоп – 34 чоловіки.

В окремих містечках та селах, поряд з черкасами, було і російське населення. В основному російським за населенням було місто Чугуїв. Навколо якого склався самостійний повіт.

На східних ділянках Ізюмської лінії – берегах р. Оскіл між Царевом-Борисовом (нині с. Оскіл Ізюмського району Харківської області) та Валуйками черкаси-переселенці з’явилися в 60-70 рр. але в цілому цей район заселявся дуже повільно. Серед 19 «міст», які були укріпленими поселеннями Харківського полку в 1679 р. лише 2 – Остропілля та Двурічне розташовувались на берегах Оскола. У порівнянні з Лівобережжям Сіверського Донця тут були менш зручні землі, до того ж до спорудження Ізюмської лінії сюди можна було порівняно легко потрапити татарам.

Незначним поселенням було Гороховатське містечко (інша назва – Остропілля), яке виникло біля гирла річки Гороховатки. Також одним із поселень в цьому районі був глухий Боровенський (або Борівський) монастир. На відміну від інших правобережних поселень, він знаходився на лівому, східному березі р. Оскіл.

В червні 1680 р. перед розгортанням робіт по будівництву оборонної лінії вздовж берегів р. Оскіл між Валуйками та Царевом-Борисовом. Воєвода Аверкій Опухтин представив в Розрядний наказ свої плани по заселенню цього району. доповнивши їх своєрідної історико-економічною довідкою. Він повідомив, що «із малоросійських міст» люди приходять для поселення сюди рідко, а якщо деякі і поселяються. То «хліба мало орють, живуть по селах, тільки рибою харчуються». Воєвода далі пише: «А заводні люди не йдуть тому, що придатних місць мало, а йдуть і поселяються до людей по Сіверському Донцю, що ті міста людні і в усьому придатні». А Опухтин запропонував заселити містечко нової оборонної лінії. По берегах Оскола російськими переселенцями.

Боровенська пустинь

Важливою була і монастирська колонізація даного району за Білгородською лінією. В цілому вона була незначною. Не раз розорявся татарами в XVII ст. і частково відновлювався Святогірський монастир. Який знаходився на крутих, порослих лісом, схилах Сіверського Донця, нижче р. Оскіл. Феодалом-землевласником цей монастир не став; від татар нечисленні монахи зазвичай ховалися в печерах.

В 1664 р. монах Монасій заснував Боровенську пустинь «на усть-Боровенського колодязя на річці Оскіл», яка потім перетворилася в Боровенський (або Борівський) монастир. В 70-80-х рр. XVII ст. і цей монастир існував виживаючі.

Будівництво оборонної лінії

16 березня 1680 р. була відправлена царська грамота валуському воєводі Михайлу Опухтину. Йому наказувалось разом зі старожилами-валуйчанами оглянути, виміряти і детально описати місцевість від валуйок до Царева-Борисова. А також висловити бачення про те, де можна побудувати нові міста і острожки, де потрібний земляний вал, лісові засіки. В квітні 1680 р. М. Опухтин з групою валуйських служивих людей проїхав по берегам р. Оскіл від Валуйок до Царево-Борисова і у зворотному напрямку, його звіт було отримано в Розрядному наказі 21 травня 1680 р.

Із Валуйок до Царево-Борисова М. Опухтин їхав лівою, «ногайською» стороною р. Оскіл. За його розрахунками, вся відстань від Валуйок до Царева-Борисова складала 80 верст, при цьому 52 версти зайняті були лісом. У звіті відмічалося, що низинах невеликих річок, які впадають зліва в Оскіл. Лісів немає, укріплювати ці місця не зручно. По правому березі р. Оскіл експедицією М. Опухтина були виміряні відстані, починаючи від місця проти гирла р. Валуя до р. Гороховця «і до містечка Остропілля». М. Опухтин повідомляє, що від гирла р. Гороховця до м. Царева-Борисова жодна річка зправа в Оскіл не впадає. Конкретних пропозицій про місця будівництва укріплень по р. Оскіл М. Опухтин не вніс; він лише відмітив, що правий берег річки зручний для нових міст і острожків.

Такий огляд місцевості перед початком будівництва укріплень був давньою російською традицією. Однак в даному випадку часу для детальної розвідки в умових тривалої російсько-турецької війни не було.

В червні 1680 р. 1370 черкас Острожського полку насипали на полянах біля р. Оскіл земляні вали загальною протяжністю 280 сажнів (0,6 км). Валуйські солдати – 80 чоловік – зробили 20 сажнів валу і 315 сажнів лісових засік та наривів. Основні роботи велись біля Топольського перелазу та біля Лисих гір.

На початку серпня 1680 р. військово-інженерні роботи на ділянці між Валуйками та Царевом-Борисовом довелося зупинити та виступити до Полатівського валу, де острозькі черкаси та валуйські солдати зробили 300 сажнів земляного валу. Пізніше роботи по зведенню валу повернулися до р. Оскіл.

Відсутність турецьких наступів та затишшя в татарських набігах дали можливість в серпні 1680 р. російському уряду залучити до військово-інженерних робіт на оборонній лінії великий додатковий контингент російських військ – більше двадцяти тисяч чоловік.

16 вересня 1680 р. відбулося чергове рішення Боярської думи про південноросійську армію. Основна маса служивих людей – будівельників Ізюмської оборонної лінії розпускалась по домівках. Зведення нової оборонної лінії вважалось завершеним.

Великі військово-інженерні роботи 1680р. на південноросійській околиці, в яких брало участь більше 50 тисяч людей, завершилися з настанням осені. Завершились, щоб відновитися в наступному році. Російсько-турецька війна продовжувалась. Як і раніше не виключалась можливість нового великого татарського набігу. Але на шляху татар стояла тепер ще одна російська «лінія», яка з’єднувалась з Білгородською лінією і захищала від татарських вторгнень додатково територію приблизно в 30 тисяч квадратних кілометрів.

Фортеця Остропілля

Однією з фортець на Ізюмській лінії було містечко Остропілля (інші назви – Гороховець, Гороховатське містечко, Гороховатка). Від Царево-Борисова до Остропілля по правому берегу р. Оскіл, з урахуванням вигинів річки нараховувалось 23,5 версти, або близько 50 км. Восени 1680 р. між Царево-Борисовом та Остропіллям практично не було штучних військово-інженерних споруджень: перепоною для татар була сама річка. Слід відмітити, що в наступні роки, коли слабкі місця Ізюмської лінії доповнились новими оборонними укріпленнями, було розпочато. А потім завершено роботи по спорудженню «Царевоборисівського валу» північніше міста.

Деревяне містечко Остропілля стояло «на горі» біля впадіння в Оскіл річки Гороховця. В Остропіллі проживало в 1680 р. лише 38 сімей черкас та росіян. Аверкій Опухтин писав тоді в Розрядному наказі про необхідність присилу в Остропілля «додаткових людей», але його пропозиція не отримала підтримки. Нині на місці колишнього містечка розташоване село Гороховатка Борівської селищної ради Харківської області.

Географічний опис

Загальна протяжність ділянки Ізюмської лінії по Осколу складала 183 км. Слід відмітити її незавершеність, а подекуди і повну відсутність інженерних споруджень, слабку заселеність і слабку обороноздатність ділянки, особливо помітні у порівнянні з іншими частинами Ізюмської лінії. Із п’яти фортець Ізюмської лінії, розташованих восени 1680 р. на правому березі р. Оскіл, відносно найкращою була Царево-Борисова. Містечка Остропілля та Двурічний лише в певній мірі виправдовували своє призначення міст-фортець «на лінії». Два містечка – Купенський і Каменський – в 1680 р. тільки будувались і з великим трудом заселялись. Зведені на правому березі р. Оскіл окремі земляні вали, лінії ровів та лісові засіки не утворювали ще з існуючими містечками єдиного військово-оборонного комплексу.

Нині в наших краях можна прослідкувати деякі залишки земляних валів Ізюмської лінії, які місцями чітко виділяються на місцевості вздовж правого берега р. Оскіл.