Шийківка

     Історія Оксани Дудник "Осіння ротація", переможниці Регіонального конкурсу літературної творчості "Кальміюс" в категорії "Публіцистика", який відбувся 11 листопада 2016 року в місті Краматорськ.

ОСІННЯ РОТАЦІЯ

     Йшов дощ… Холодний, настирливий, нестерпно сумний листопадовий дощ. Той, що миттєво проникає під одяг, заповзає у тіло, проймає липкою пронизливою вогкістю до самих кісточок і вихолоджує душу.  У вечірній темряві  останнього осіннього місяця не видно краплин, але вони були скрізь. Вони переповнювали простір, відстукували у скронях, застилали зір і відгукувались у серці гірким болем безвиході і розпачу.

     Настуся поверталася з роботи. Від самої кав'ярні, де вона вже деякий час працювала офіціанткою, до неї приєдналися три чоловічі постаті. Цих хлопців, у наскрізь промоклій військовій формі з нашивками ЗСУ, вона побачила сьогодні вперше, але поруч з ними, на темній, безлюдній сільській вулиці їй не було страшно. Настя точно знала, що справжня загроза походить зовсім не від них. Вже майже два роки небезпека постійно чатувала на неї в рідному селі і джерелом її були людські  продажність, жадібність і підступність.

     Химерні істоти в людській подобі, які через вбогість власних душ ніколи не знали, що таке Батьківщина, гідність, вірність, співчуття, самопожертва, любов до власного народу, а всю цінність свого життя міряли лише кілограмами ковбаси і кількістю доларових купюр, не могли пробачити дівчині і її родині своєї ницості. Вони ненавиділи Настю за її беззастережну любов до власної країни, за відкритість і щирість, за віру в перемогу добра над злом і постійну, альтруїстичну допомогу добру у цій нелегкій боротьбі. Настя - справжня українка, а вони ніколи не були навіть просто людьми… Їх вивертало, перегинало і плющило від її світла, тому вони не наважувались діяти відкрито, а вже другий рік поспіль вели проти неї та її родини, проти українських побратимів, проти всіх воїнів світла таємну, підступну боротьбу.

     Були листи з погрозами, рашисти малювали на воротах їхнього двору свої свастики, підпалили приміщення, виділене добрими людьми для відпочинку військових…  Дивну позицію в цій ситуації займала місцева міліція, яка у відповідь на всі скарги і заяви робила вигляд, що геть нічого не відбувається. Чи то дійсно не могли нічого зробити, чи то… Одного разу один "ватнік" навіть наважився підійти до дівчини впритул зі словами "Ти ещьо узнаєшь нас, данєцкіх!" і заніс над нею руку. Та справжній янгол-охоронець, її рідна тітка, того разу заступила дівчину собою і відвела удар. Зараз тітки Світлани не було поруч, але Настя не відчувала небезпеки від незнайомих хлопців.

     - Дівчино, пустіть переночувати! - озвався один з них. - Ми тут на ротації, всю ніч у вашому селі стоятимемо, а даху над головою немає. Ще й дощ он який періщить. Пустіть хоч на поріг погрітися.

     - Ми й на підлозі ляжемо, тільки пустіть, - додав інший.

     Що таке ротації Настя знала вже давно. Не одна дивізія за останні півтора роки пройшла через їхнє село. В осінньо-зимовий період такі переміщення армії перетворювались на справжнісіньке пекло для військових і на випробування для місцевих. Командування не особливо турбувалося про своїх солдат. Головне - мобілізувати, а далі… А далі вже турбувалися люди.

     В Україні з'явилася нова і, без перебільшення, найкраща соціальна група - волонтери. Волонтери годували, одягали, розселяли, частково навіть озброювали, захищали… Український народ за лічені дні, як тільки страшна загроза нависла над рідною країною, перетворився на волонтерів. Над ними не було начальників і начальницьких наказів у цій справі, вони за це не отримували ні грошей, ні слави, ні доган, з них ніхто не міг спитати за виконану чи не виконану роботу, бо вони нікому нічого не були винні. Крім самих себе, крім своєї совісті, крім свого народу. Народу, а не влади. Вони жертвували тим, що мали і нічого не вимагали за те взамін - ні голосів на виборах, ні визнання, ні винагород. Вони стали на захист своєї країни, своєї, Богом даної землі, разом зі своїм військом і вистояли. Вже два роки, як продовжують стояти проти однієї з найбільших армій світу - найстрашнішої армії пітьми, яка воює на чужій території та несе з собою ненависть, горе і смерть.

     Настя - справжня волонтерка, як і її рідна тітка Світлана,  як і ще багато друзів і однодумців, знайомих і незнайомців, близьких і далеких українців.

     З перших днів вони допомагали мобілізованим бійцям, збирали гроші, харчі, одяг. Під час ротацій відрами варили борщі, годували цілі батальйони, допомагали облаштуватися, надавали прихисток, підтримували і проводжали, зустрічаючи інших. Іноді по кілька днів без сну і спочинку.

     І сьогодні, вже надцятий день поспіль, йшла ротація. Дощ змінювався морозом, мороз дощем. Земля перетворювалась на багнюку, потім примерзала, застигала невибагливим місивом і знову поверталась до свого попереднього стану. І на цій землі, вимоченій дощами і вимученій військовою технікою, прямо під дощем, під відкритим небом жили люди. І не просто люди, а ті, хто собою, своїми власними життями вже другий рік поспіль прикривають і захищають нас від тієї найбільшої армії світу - найстрашнішої армії пітьми. Коли дощ припинявся, від землі йшла пара, густим туманом підіймаючи тепло сотень людських тіл над землею, неначе нагадуючи, що ми живі, ми дихаємо, ми вистоїмо.

     - Да всьо нормально. Ето же армія, - кажуть їхні командири, які живуть у теплих залізничних вагонах та наметах.

     - Вони всім забезпечені і нічого не потребують, - запевняє сільський голова.

     - Еті ваши солдати мєшают жить сєльчанам, нарушают іх пакой і сон, - кидають особливо цинічні репліки вже латентні сепаратисти, за аморальні амбіції і безтурботне життя яких кожного дня гинуть найкращі сини українського народу.

     Так, в деяких бригадах командування дійсно турбувалося про своїх підлеглих. Їхні представники приїжджали заздалегідь, запасалися харчами, ставили намети, заготовляли дрова. Але таких було мало. І тоді весь тягар цих військових переміщень лягав на плечі небайдужих місцевих жителів. Люди запрошували військових у свої хати, годували, давали можливість помитися, випрати одяг, просто заховатися від дощу і холоду. Та хіба ж всіх обігрієш, коли їх з півтисячі чоловік…

     - Бідні, бідні наші діти. В яких умовах їм доводиться нас захищати… - Зі справжньою материнською турботою в голосі бідкається тітка Насті Світлана, для якої всі захисники України - діти, хай їм хоч по 20 років, хоч за 50. - Ви б бачили в якому вони стані. Виснажені, стомлені, голодні, по 2 тижні некупані. В них вже ноги гниють, а їм навіть від дощу сховатися ніде, речі висушити. Приміщення складу, яке "пережило" підпал, вміщує лише 30 чоловік. Ще є 2 сарайчики маленькі з проваленою стелею, але вони теж не дуже рятують, - сльози застилають очі, як той осінній дощ, відгукуючись у серці гірким болем безвиході і розпачу…

     Для хлопців, які просилися на ночівлю, Світлана того вечора знайшла покинутий дім. Настя стояла біля двору, проводжала поглядом мокрі постаті воїнів світла, що стрімко танули в осінній темряві, і думкою линула до них: 

     - Десь вас чекають… Десь мама не спить вже багато ночей, бо любляче серце тривожно тріпоче у грудях від одної думки, що син пішов на війну. Десь дівчина засинає з ім'ям коханого на вустах, ще відчуваючи ніжний присмак солодких поцілунків. Чи відчує вона їх знов? Десь дружина боїться залишити телефон без нагляду, щоб не пропустити такий очікуваний і такий життєво важливий дзвінок з фронту, почути рідний голос, увібрати в себе його тембр і, хоч ненадовго, заспокоїтися: «Живий!». Десь мале дитя, зазираючи у вічі дорослим, щодня допитується, коли повернеться додому найкращий у світі татко. Визирає з вікна, біжить на вулицю, приглядається до перехожих, щоб не пропустити, щоб першим зустріти найріднішого і наймужнішого, який завжди допоможе і захистить… І він захищає. Так, саме він. І тисячі інших татків, синів, чоловіків, юнаків, які закрили собою наш український світ від справжнього апокаліпсису, щоб малюки безпечно визирали у вікна і бігали вулицями, щоб мами голубили дітлахів і спокійно засинали у затишних оселях з упевненістю дивлячись у день прийдешній, щоб у всіх нас було «завтра» - щасливе, надійне, невід'ємне і виключно наше.

     Захисників уже давно не було видно, а дівоча постать все мокла й мокла під дощем.

     - Господи, бережи їх. Боже, врятуй нашу Україну! - подумки молилася дівчина. І стискалося серце у грудях. І стогнала, боліла, обливалася кров'ю душа, як віками стогне наша українська земля, густо зрошена потом і кров'ю, встелена кістками свого працьовитого народу, вимученого у споконвічній боротьбі з колонізаторами та окупантами за волю і право жити й працювати на рідній землі.

     А дощ  все йшов.  Холодний, настирливий, нестерпно сумний листопадовий дощ… Через село проходила ротація.